Українська футбольна онлайн-академія

 

                                           Про себе - 2

Виявилось, що я далеко не все розповів про себе у роликах "Про себе" та "Чи потрібно мені довіряти?". Рекомендую спочатку ознайомитися з цими роликами, і тільки потім повернутися до сьогоднішньої теми. 

Довго шукати вам не прийдеться тому що на новоствореному каналі всього декілька роликів.

Тільки ознайомившись із цими роликами, можете прослухати те, про що зараз розповім.

Пробачте за те, що повторююсь. Це сталося далекого 2000 року. Цю реальну історію я детально розповів в своєму романі "Зліт "Беркуту"".

Після чергового ганебного програшу якійсь третьосортній команді, журналіст підійшов до Лобановського і поставив немудре запитання: "Як же так, Валерію Васильовичу?". Тренер киян втомлено підняв очі і сказав: "М'яч круглий!...". Після чого він пішов, не промовивши більше ні слова.

Саме тоді я відчув кожною своєю клітиною, що на успіхах та гучних перемогах київського "Динамо" можна ставити жирний хрест. Я вболівав за киян ще з 1963 року, коли платив дружинникам, які збирали данину на дірках у паркані стадіону, 20 копійок і летів на всіх парах до чаші стадіону, щоб зайняти місце або на сходах або довколишніх деревах.

Я тоді обожнював киян. А коли у 1975 році динамівці виграли суперкубок Європи, коли кожен третій мужик на стадіоні плакав, як дитина, від щастя, коли рев стадіону був чутний на його околицях, я тоді, перебуваючи на стадіоні, сказав сам собі про те, що свою функцію на планеті Земля Лобановський вже виконав.

Думаю, тоді я мало помилявся. Для мене стало цілком очевидно, що на момент того інтерв'ю, про яке я тут згадав, Лобановський, як тренер, вже помер, пробачте шановні фанати видатного тренера за ріжучу вуха правду. Ще раз, вибачте, повторюся, але я це відчув кожною своєю клітиною.

Я не хочу зупинятися на особі Лобановського. Не хочу розповідати те, що мені відомо більше, ніж переважній більшості уболівальників та фахівців. Який у цьому сенс? Той, хто хоче бачити в ньому свого кумира, нехай бачить.

Якщо я заберу у вболівальників та фахівців ікону, на яку вони моляться, де зображено Валерія Васильовича, то що в них залишиться? Чим пишатися? Національними медалями? Погодьтеся, це смішно.

До того ж, завдяки кільком приватним бесідам із високими футбольними чиновниками та фахівцями, я отримав таку інформацію про видатного українського тренера, яка не залишала жодних сумнівів – сподіватися на Лобановського вже було марно і навіть безглуздо.

Мої надії на світову гегемонію київського футболу остаточно та безповоротно впали. Усі ці думки мене відвідали тоді, коли я сидів на лавці паркової алеї у ботанічному саду на Печерську.

Я ніколи цього дня не забуду. Сидів і дивився на троянди, на відвідувачів розарію, а в голові була тільки одна думка: "Все, кінець. Сподіватися більше нема на кого. Я подумки озирнувся навколо і не помітив нікого, хто б міг зацікавити мене".

Раптом сталося те, що шокувало мене і кинуло в піт. Усередині себе я почув дуже слабкий, але дуже чіткий голос: "А тобі самому слабо?"

Спробував виправдатись перед цим голосом, заявляючи йому, що я – ніхто і звати мене ніяк. Що я не маю футбольної освіти, що я не грав у прем'єр-лізі, що я жодної секунди нікого не тренував.

Став умовляти сам себе, що моя активність у цьому напрямі це марення. Раптом я знову почув дуже тихий, але дуже чіткий голос: "Якщо не ти, то хто?".

Хочете – вірте, хочете – ні, але остання фраза цього тихого голосу була сприйнята мною як наказ, який не обговорюється. Саме після цього, я кинув бізнес, кинув літературну діяльність (писав романи), закотив рукави і почав писати концепцію проекту створення Майстер-команди.

Я розумію, що далеко не всі повірять у мій діалог із тихим загадковим голосом. Але мені все одно - повірять мені чи ні. Я пишу, що було.

Інших пояснень, чому я – інженер з освіти, підприємець, письменник, який не мав жодного відношення до футболу, крім мого дитинства та юнацтва, коли я признавався не найгіршим футболістом, став займатися футбольною ідеологією та футбольною практикою, у мене немає.

Будь-яка дія має причини. Свою причину я вам розповів, хоча знаю, що не багато хто мені повірить. Чому я взагалі вирішив викласти цей ролик?

Тому що один із футбольних фахівців попросив розповісти про себе. Не про свій життєвий шлях, а про те, коли і як я став займатися футбольною теорією, футбольною практикою, футбольними методиками та методологіями.

Мене попросили – я розповів. Хоча досі не впевнений, що правильно зробив. Адже для багатьох я виглядаю людиною без довідки чи з нею, але рекламую її наявність. Іншими словами, багатьом може здатися, що вони опинились на каналі божевільного.

Це не так. Пізніше ви це зрозумієте і в цьому переконаєтесь. Я дійсно міг би не оприлюднювати так потаємні особисті речі. Тоді як би ви зрозуміли, чому я зайнявся футболом, коли їм по життю не займався.

Але, я чесний, передусім перед самим собою, а як люди відреагують на мою розповідь – не моя турбота. Ось тепер ви всі знаєте про вашого покірного слугу...